І. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МЕДИКО-СОЦІАЛЬНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ.
В Україні щорічно користуються постійною медико-соціальною допомогою та потребують соціального захисту близько 2,5 млн осіб з інвалідністю.
У системі заходів соціального забезпечення населення особливе місце посідає медико-соціальна експертиза, яка є складовою суспільного життя і державної соціальної політики. До одного з основних її завдань належить наукове обґрунтування оцінки стану працездатності хворих із різними захворюваннями і травмами, вивчення причин інвалідності, надання науково – обґрунтованих трудових рекомендацій інвалідам, що дозволяють їм ефективно брати участь у суспільно корисній праці.
Медико-соціальна експертиза в нашій країні пройшла певні етапи й сьогодні склалася в особливу галузь наукових знань і систему практичної діяльності. ЇЇ витоки беруть початок ще з XVII ст., коли згідно з указом Петра І, який виявляв особливу увагу й турботу про інвалідів війни, у Росії почали в організованому порядку залучатися кошти для облаштування притулків для цієї категорії населення, а також призначатися грошова допомога та «кормове» утримання. Саме тоді розпочався етап формування основ експертної справи на принципах суспільної взаємодії, тому умовно можна назвати його етапом приватно-орієнтованого соціального утримання інвалідів.
У 1835 р. було засновано «Російське страхове товариство», до функцій якого належало страхування життя. Наслідки численних воєн, учасником яких була тоді Російська імперія, ставили на порядок денний проблему надання соціальної допомоги інвалідам війни шляхом призначення грошового та «кормового» забезпечення. Це обумовило необхідність розробки класифікації поранень за ступенем тяжкості з метою подальшого визначення інвалідності й форм соціальної допомоги. У 1858 р. видатний російський хірург М. І. Пирогов запропонував визначати три групи інвалідності. Згодом П. В. Васильєв на основі науково обґрунтованих груп інвалідності з урахуванням ступенів втрати працездатності запропонував до застосування чотирирозрядну класифікацію інвалідності. Але, не зважаючи на прогресивний характер цієї класифікації, вона не знайшла практичного застосування, оскільки в царській Росії на той час широко застосовувалась запозичена за кордоном відсоткова система визначення ступеня втрати працездатності за спеціальними таблицями. Такий підхід характеризувався вираженим суб’єктивізмом в експертній оцінці, адже базувався виключно на діагнозі, без урахування соціальних чинників інвалідизації.
У 1908 р. у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ) були рганізовані перші лікарські консультаційні бюро (ЛКБ). З цього часу почався активний розвиток спеціалізованої мережі установ для проведення лікарської експертизи працездатності. У той час бюро створювалися за ініціативою медичної громадськості, а тому їх структура розроблялася на місцях. Здебільшого це були приватні установи, головне завдання яких полягало в оцінці працездатності хворих з урахуванням характеру захворювання або травми. До складу ЛКБ, які розміщувалися на базі міських лікарень, входило від трьох до п’яти лікарів.
Отже, організація ЛКБ була прогресивним кроком у створенні служби медико-соціальної експертизи працездатності. Однак матеріальне забезпечення за рахунок державних коштів осіб, які втратили працездатність, на той час не було вирішено через те, що ці бюро фінансувалися та утримувалися приватним капіталом. Тому керівництво бюро обстоювало інтереси самих працедавців, а не найманих робітників.
В умовах існування такої системи вся відповідальність підприємців за заподіяну шкоду здоров’ю на виробництві перекладалася на плечі самих робітників. Пенсійне забезпечення здійснювалось з фондів, кошти до яких надходили за рахунок внесків працюючих.
Після 1917 р. актуально постало питання про створення державної системи лікувально-трудової експертизи. Це етап державної компенсаційної соціальної підтримки інвалідів. Свідченням того, що вищі органи виконавчої влади очолили цю роботу, є такі нормативно-правові документи:
1. «Про страхування на випадок хвороби» (1917).
2. «Положення про соціальне забезпечення» (1918).
3. Кодекс законів про працю (1918).
4. Положення про лікарську контрольну комісію (1924).
У той час бюро лікарської експертизи діяли як міжвідомчі органи. Працюючи в умовах медичної допомоги застрахованим особам, бюро очолювали представники профспілкового міжвідомчого об’єднання. Найчастіше міжсоюзні профспілкові об’єднання передовіряли своє представництво в експертних комісіях комітетам страхових кас. Бюро повинні були або мати свій стаціонар, який обслуговував тільки потреби бюро, або користуватися спеціально відокремленими «частинами існуючих загальних стаціонарів».
У цей же період була зроблена спроба організувати діяльність комісій з експертизи працездатності за виробничим принципом у вигляді спеціальних лікарсько-експертних комісій (ЛЕК) при великих промислових підприємствах.
Важливе значення для реалізації основних напрямів діяльності бюро лікарської експертизи мало те, що з 20-х рр. ХХ ст. в СРСР з метою залучення інвалідів до суспільно-трудової діяльності в системі соціального забезпечення почали створюватися навчальні та виробничі майстерні, школи, технікуми й курси для професійного навчання. Уже в 1925 р. було організовано Всеросійське товариство сліпих, а в 1926 р. – Всеросійське товариство глухих, які взяли на себе турботу й відповідальність за працевлаштування інвалідів з порушенням зору та слуху.
У 1928 р. було затверджено «Положення про лікарсько-експертні комісії», відповідно до якого бюро були перейменовані на лікарсько-експертні комісії (ЛЕК), які організовувалися органами охорони здоров’я в губернських, обласних і крайових містах та інших пунктах за узгодженням з відповідними страховими комісіями й органами соціального забезпечення, а також на великих промислових підприємствах.
Отже, період становлення служби медико-соціальної експертизи працездатності на початку XX ст. мав певні особливості:
1. Перехід від відсоткового визначення інвалідності до встановлення інвалідності за критеріями тяжкості хвороби та наслідків травм відповідного ступеня із визначенням залишкової працездатності.
2. Відмова від організації експертизи інвалідності в системі страхових товариств і передача її міжвідомчому органу, підпорядкованому державній системі охорони здоров’я, але до складу якого входили представники профспілок (на правах керівника бюро або комісії), страхових кас і органів соціального забезпечення.
3. Закріплення рішення про колегіальний принцип проведення експертизи.
4. Поява у функціях установ експертизи інвалідності реабілітаційної спрямованості (визначення способів відновлення працездатності, перенавчання, необхідності протезування тощо).
5. Упровадження принципів відомчого і міжвідомчого оскарження експертних рішень.
6. Формування мережі установ експертизи працездатності.
Вирішальне значення для подальшого розвитку експертизи працездатності, зміцнення її організаційних і методологічних основ зіграла Постанова ЦК ВКП(б) від 28 вересня 1929 р., згідно з якою лікувально-трудова експертиза (ЛТЕ) була передана з відання органів охорони здоров’я органам соціального страхування і соціального забезпечення. Унаслідок цього в 1931 – 1932 рр. була утворена мережа спеціальних науково-дослідних інститутів експертизи працездатності та працевлаштування інвалідів. Цей організаційний крок сприяв розвиткові подальших теоретичних знань у сфері ЛТЕ. У СРСР функціонувало 6 науково-дослідних інститутів експертизи працездатності (Москва (філія – Ростов-на-Дону), Ленінград, Мінськ, Дніпропетровськ, Вінниця, Ташкент). У центрі уваги цих наукових установ було вирішення проблем експертизи працездатності та соціально-трудової реабілітації інвалідів. Так, у 1933 р. було видано перше науково-методичне керівництво з ЛТЕ.
Слід зазначити, що період 30-х рр. ХХ ст. характеризувався посиленим пошуком більш досконалих методів і форм роботи органів, що здійснюють ЛТЕ.
Значно розширились завдання лікувально-трудових експертних комісій (ЛТЕК), вони почали вивчати умови праці на виробництві, визначати перелік професій, на яких можна було використовувати працю інвалідів. Широку участь у роботі ЛТЕК почали брати профспілкові організації. У цей період була впроваджена нова класифікація інвалідності, яка фактично проіснувала в СРСР більше 60 років.
Важливе значення для організації мережі ЛТЕК мало затверджене 7 грудня 1933 р. Секретаріатом ВЦСПС Положення «Про лікувально-трудові експертні комісії», згідно з яким серед основних напрямів діяльності комісії визначався профілактичний напрям, закріплювався більш тісний контакт з лікувальними установами, акцентувалося на необхідності методичного й організаційного поєднання експертизи працездатності та працевлаштування інвалідів. Відповідно до нового Положення, ЛТЕК функціонували при фабзавкомах підприємств, районних, міських, а також обласних, крайових і республіканських радах профспілок, які організовували роботу ЛТЕК за галузевим принципом. До складу ЛТЕК входили: голова, що призначається тим профспілковим органом, при якому організована ЛТЕК, лікарі –терапевт, хірург, невропатолог, експерт з виробничо-технічних питань, направлений організацією, а також представник здоровпункту на безоплатній основі.
Спеціальною Постановою ВЦСПС від 14 лютого 1934 р. на ЛТЕК покладалося безкоштовне обслуговування контингенту відомств і органів соціального забезпечення. Працівники промкооперації, виправно-трудових установ оглядалися за плату на договірній основі. Оскільки ЛТЕ є невід’ємною складовою соціальної допомоги, у 1937 р. органи ЛТЕ були передані в систему соціального забезпечення.
Основні завдання ЛТЕК зводилися до встановлення ступеня збереження працездатності й придатності до якої-небудь роботи, встановлення способу відновлення і підвищення працездатності шляхом перенавчання, протезування і лікування, регуляції умов та обставин праці, дослідження можливості застосування праці осіб з обмеженою працездатністю. Починаючи з 1937 р. одним із основних завдань ЛТЕК стало раннє повернення інвалідів до суспільно корисної праці, тому і в самій назві комісії підкреслюється, що вона покликана вирішувати і «лікарські», і «трудові» питання.
У роки Великої Вітчизняної війни перед ЛТЕК постали нові завдання, що передбачали організацію своєчасного огляду, вирішення питань працевлаштування інвалідів війни. Враховуючи збільшення контингенту інвалідів війни, які підлягали огляду, мережа ЛТЕК зросла в 2 рази за рахунок комісій, що діяли тимчасово й проводили огляди лише за необхідності. На той час загальна кількість оглядів у ЛТЕК збільшилася майже в 5 разів порівняно з довоєнним періодом.
Для вдосконалення організації ЛТЕ в обласних (крайових) відділах соціального забезпечення, а також міністерствах соціального забезпечення автономних республік були введені штатні посади лікарів – старших інспекторів з ЛТЕ, які були зобов’язані організовувати експертизу працездатності в республіці, краї, області.
У 1948 р. відбувся перший Всеросійський з’їзд лікарів-експертів, на якому були узагальнені підсумки роботи у сфері ЛТЕ й намічені подальші шляхи її вдосконалення. Тоді ж Постановою Ради Міністрів СРСР № 4149 було затверджено нове Положення про лікувально-трудові експертні комісії (останнє загальносоюзне положення), згідно з яким були розширені основні завдання діяльності ЛТЕК з акцентом на виражену профілактичну та реабілітаційну спрямованість:
– сприяння відновленню працездатності інвалідів (відновне лікування, протезування, професійне навчання, перекваліфікація);
– визначення для інвалідів умов і видів праці, доступних за станом здоров’я і у зв’язку з фізичним дефектом (переведення на іншу роботу, відсторонення від понаднормових робіт і від роботи в нічних змінах);
– вивчення умов праці інвалідів безпосередньо на підприємствах, закладах і організаціях, а також виявлення видів робіт і професій, доступних для інвалідів;
– контроль правильності працевлаштування інвалідів на роботі відповідно до висновку ЛТЕК.
Істотно змінилися організація і склад ЛТЕК. Комісії розміщувалися на базі лікувальних установ відповідно до затвердженого переліку. Лікувальні установи повинні були надавати ЛТЕК відповідні приміщення й необхідне медичне та господарське обладнання. До складу ЛТЕК входили три лікарі-експерти з основних спеціальностей, представник відділу соціального забезпечення і профспілкової організації. Робота обох представників не оплачувалася за рахунок коштів, що виділялись на утримання ЛТЕК. Головою ЛТЕК уперше почав призначатися один з лікарів-експертів.
Керівництво й контроль за роботою ЛТЕК здійснювалося міністерством соціального забезпечення автономних республік, обласними, крайовими та міськими (міст республіканського підпорядкування) відділами соціального забезпечення, при яких створювались відповідні (республіканські, обласні, крайові, центральні міські) ЛТЕК, завданням яких був огляд осіб, що оскаржували висновок районних, міських ЛТЕК, а також огляд в особливо складних випадках за направленням районних та міських ЛТЕК. Подібна організація установ, що здійснюють експертизу інвалідності, збереглася майже до 1996 р. У цей самий час були засновані на базі відповідних диспансерів спеціалізовані ЛТЕК (туберкульозні, психіатричні). Розпочався процес створення вищих ЛТЕК: республіканських, крайових, обласних. Подальшого розвитку набуває стаціонарна експертиза працездатності.
Новим у практиці ЛТЕ стало те, що з’явився «Перелік захворювань, при яких група інвалідності встановлюється без вказівки терміну пересвідчення». Це дозволило позбавити хворих із захворюваннями або анатомічними дефектами від регулярного повторного огляду. У 1956 р. Міністерством охорони здоров’я СРСР спільно з ВЦСПС був затверджений новий, відповідний вимогам часу, перелік професійних захворювань, які обумовлені шкідливими факторами виробництва.
Значний вплив на подальше вдосконалення експертної роботи й розвиток мережі ЛТЕК пов’язаний із прийняттям Закону про державні пенсії (1956), відповідно до якого значно розширився контингент осіб, які отримали право на пенсійне забезпечення, і кількість громадян, що направляються на огляд. У зв’язку з цим істотно змінилися функції ЛТЕК, що зумовило необхідність розробки нового «Положення про ЛТЕК» (1956). У цьому положенні були встановлені організаційні та правові норми ЛТЕ, визначені нові завдання та обов’язки обласних, міських і районних ЛТЕК. Тепер юридично закріплювалася значущість рішень ЛТЕК для керівників господарств та їх персональна відповідальність за виконання трудових рекомендацій комісій.
Відповідно до нового положення зросла роль республіканських, крайових, обласних і центральних міських ЛТЕК, яким надавався статус вищого органу з ЛТЕ на відповідній адміністративній території. Важливим елементом положення стало покладання на голову вищої ЛТЕК функцій організатора роботи всієї мережі комісій.
У подальшому голова вищої ЛТЕК найчастіше ставав головним експертом краю, області.
Нове положення мало велике значення щодо диференціації роботи ЛТЕК. Так, на вищу ЛТЕК покладалася функція методичного керівництва діяльністю мережі ЛТЕК. А тому вища ЛТЕК зобов’язана була впроваджувати в практику діяльності результати наукових досліджень, контролювати й надавати консультативну допомогу міжрайонним, міським і спеціалізованим ЛТЕК.
Серед значних подій того періоду слід назвати першу Міжнародну нараду фахівців соціалістичних країн з ЛТЕ (Бухарест, I960), основним результатом якої стало узгодження визначення поняття «Лікувально-трудова експертиза», розроблені нові завдання ЛТЕ і шляхи її подальшого розвитку.
Велику роль у зближенні діяльності ЛТЕК і лікувальних установ з експертизи працездатності зіграло запровадження виїзних форм засідання ЛТЕК, які здійснювались до лікувальних установ, на промислові підприємства, у радгоспи та колгоспи. До участі в цих засіданнях, окрім лікарів, залучалися представники адміністрації підприємств, профспілкових організацій, що надавало можливість оперативно вирішувати питання переведення хворого на більш легкі умови праці й тим самим запобігати настанню або прогресуванню інвалідності.
У підвищенні якості роботи ЛТЕК мала значення подальша спеціалізація експертизи працездатності. Поряд з розширенням мережі ЛТЕК для хворих на туберкульоз та психічні розлади, починають організовуватися ЛТЕК для осіб із захворюваннями і дефектами органу зору, онкологічними, серцево-судинними захворюваннями та захворюваннями опорно-рухового апарату.
Серед різноманітних форм соціальної допомоги інвалідам важливе місце належить забезпеченню їх транспортними засобами з ручним управлінням. З цією метою на ЛТЕК були покладені обов’язки щодо визначення медичних показань і протипоказань на отримання інвалідами спецавтотранспорту. Так, у 1964 р. МОЗ СРСР за погодженням з Державтоінспекцією видало інструктивні вказівки «Медичні протипоказання до водіння автомобілів «Запорожець» з ручним управлінням».
Отже, очевидно, що упродовж 70-х рр. відбувалося розширення інфраструктури установ ЛТЕ, удосконалювалися організаційні форми їх діяльності, почала створюватися цілісна державна система підготовки кадрів лікарів-експертів на базі Ленінградського інституту удосконалення лікарів-експертів (ЛІУЛЕК).
Розширення видів діяльності ЛТЕК у цей період, що орієнтовані не тільки на встановлення інвалідності, але й на її зниження, профілактику та реабілітацію інвалідів, зумовило необхідність розробки нового положення про лікувально-трудові експертні комісії (1984), в якому був закріплений новий принцип організації мережі ЛТЕК: районні, міжрайонні, міські ЛТЕК повинні створюватися залежно від чисельності обслуговуваного або дорослого населення (одна комісія на 120 –130 тис. дорослого населення). Тому ЛТЕК вищої ланки (республіканські, крайові, обласні, центральні міські) формувалися залежно від кількості ЛТЕК первинної ланки.
У нормативних документах було вказано, що вся діяльність ЛТЕК має бути спрямована на активний вплив щодо застосування заходів з профілактики інвалідності, виявлення реабілітаційного потенціалу, розробку індивідуальних програм реабілітації інвалідів тощо. Але ці рекомендації не були нормативно закріплені у функціях ЛТЕК і практично не могли бути прийнятими до виконання.
У 80-ті рр. також набуває поширення консультативна діяльність ЛТЕК; робота з контролю за працевлаштуванням інвалідів і залученням їх до суспільно корисної праці без шкоди для здоров’я; організація соціального обслуговування учасників і інвалідів Великої Вітчизняної війни. Усе більше уваги стало приділятися організації експертизи інвалідності у дітей, заходам державної допомоги сім’ям, що мають дітей.
Необхідно зазначити, що фактично до 1990-х рр. державна соціальна політика СРСР щодо інвалідів мала здебільшого компенсаційний характер, коли заходи цієї політики були спрямовані на надання універсальних грошових виплат та соціальних послуг. Завдання пристосування життєвого середовища до потреб інвалідів тоді ще тільки починали обговорюватись на рівні передових світових держав та прогресивної громадськості. Тому першим документом за часів Радянського Союзу, що був прийнятий у законодавчому порядку та враховував рекомендації Декларації прав інвалідів, став Закон СРСР «Про основи соціального захисту інвалідів в СРСР» (1990).
З моменту відновлення незалежності України як нової держави вперше соціальні ґарантії інвалідам були надані Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який був уведений Постановою ВР №876-XII від 21 березня 1991 р.
На початку розвитку сучасної моделі державної системи медико-соціальної реабілітації інвалідів були розроблені «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», затверджені Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 р. № 48/96, які передбачають рівні стартові можливості для всіх осіб незалежно від їх психофізичного розвитку, здоров’я, віку, статі, соціально-економічного статусу й визначають такі цільові сфери життєдіяльності: доступність до матеріального оточення, інформації та комунікацій, освіти, зайнятість, підтримка доходів і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок, спорт і релігія. У подальшому рівні можливості інвалідів з усіма громадянами в нашій країні регламентовані Конституцією України.
Зазначимо, що діяльність держави щодо інвалідів ідентифікується у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Державна політика щодо соціального захисту інвалідів полягає в наданні їм ґарантованих виплат грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, встановлення опіки або стороннього догляду, а також пристосування суспільних забудов населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв’язку до особливостей інвалідів. Порядок та умови визначення індивідуальних потреб у зв’язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з урахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83, оцінка ступеня обмеження життєдіяльності проводиться згідно з Наказом МОЗ України «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності» від 07 квітня 2004 р. № 183. Згідно з положенням ЛТЕК було перейменовано на медико-соціальні експертні комісії, що зумовило перехід від оцінки наслідків хвороб чи травм з позицій обмеження працездатності до проведення комплексного оцінювання можливостей у реалізації життєдіяльності в усіх цільових сферах. У подальшому це привело до більш широкого трактування поняття «реабілітація людини з обмеженими можливостями».
З моменту прийняття у 2005 р. Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» ставлення до заходів реабілітації осіб з особливими потребами якісно змінюється. Реабілітація сьогодні виглядає як безперервний процес, спрямований на усунення або більш повну компенсацію обмеження цільових сфер життєдіяльності, що передбачає здійснення лікувального впливу на людину відповідно до її індивідуальних особливостей. Основний результат реабілітації полягає в тому, що людина з особливими потребами (інвалід) займає належне місце в суспільстві, сім’ї, трудовому колективі.
Отже, починаючи з 1991 р. в історії розвитку служби медико-соціальної експертизи життєдіяльності розпочався новий етап – формування державних основ соціальної інтеграції та реінтеграції осіб з особливими потребами.
Необхідно сказати, що сьогодення знову диктує нові вимоги до служби медико-соціальної експертизи з урахуванням перехідного стану державної системи охорони здоров’я на шляху побудови ефективної моделі страхової медицини. Головним завданням упродовж цього етапу ми вважаємо забезпечення ефективного використання найкращих здобутків з попередніх етапів, про які мова йшла вище, з метою удосконалення державного управління службою медико-соціальної експертизи життєдіяльності в нових економічних умовах.
ІІ. СТВОРЕННЯ ВІННИЦЬКОГО ОБЛАСНОГО ЦЕНТРУ МЕДИКО-СОЦІАЛЬНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ.
Згідно з Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 25.07.91 р. № 107 “Про організацію медико-соціальної експертизи в Україні” Міністерству охорони здоров’я УРСР було доручено організувати медико-соціальну експертизу на базі ліквідованої служби лікарсько-трудової експертизи, таким чином експертні комісії були перейменовані в медико – соціальні експертні комісії та передані у підпорядкування органів охорони здоров’я.
На підставі розпорядження представника Президента України у Вінницькій області № 320 від 6 листопада 1992 року, 1 січня 1993 року був створений Вінницький обласний Центр медико-соціальної експертизи (далі Центр), який підпорядкований обласному управлінню охорони здоров’я та введено до його складу 12 міжрайонних та 2 обласні медико-соціальні експертні комісії. Головним лікарем – головним експертом Центру було призначено Власюка Василя Григоровича.
На той час комісії МСЕ розміщувались на базі орендованих приміщень лікарні ім. М.І.Пирогова, Бершадського, Вінницького, Козятинського, Жмеринського, Могилів-Подільського, Тульчинського РТМО, обласних психіатричної, тубдиспансера, госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни м. Вінниці. Бухгалтерія Центру була централізована та знаходилась при управлінні охорони здоров’я.
У зв’язку із збільшенням кількості хворих, які проходять огляд на МСЕК області в т.ч. у м. Вінниці та з метою приведення мережі МСЕК у відповідність до нормативного рівня було створено:
17.01.1995р. Томашпільську м/р МСЕК;
01.02.1995р. Гайсинську м/р МСЕК;
01.01.2003р. Вінницьку міську МСЕК №2;
Також було вирішено створити з 01.01.2004р. самостійну бухгалтерію Вінницького обласного центру медико-соціальної експертизи для ефективного, раціонального та оперативного використання бюджетних коштів у Центрі.
У 2002 році головним лікарем – головним експертом призначають Власюка Віктора Васильовича.
З 2014 р. – головним лікарем призначено Костенка Ігоря Миколайовича.
Основна діяльність Центру спрямована на визначення ступеня обмеженості життєдіяльності людини, причини, часу настання, групи інвалідності, виявлення компенсаторно-адаптаційних можливостей хворого, реалізація яких сприяє функціональній, психологічній, соціальній, професійній реабілітації та адаптації інваліда; визначення інвалідам потреби в протезуванні, забезпечення автотранспортом; визначення потреби в соціальній допомозі, компенсації втраченого заробітку або звільненні від виконання відповідних обов’язків особам, що мають на це права у відповідності з діючим законодавством.
Основними напрямками діяльності медико-соціальної експертизи є визначення:
– ступеню обмеження життєдіяльності хворої людини, потреби в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітаційного потенціалу, групи інвалідності, причини і часу її настання;
– потреби інвалідів у медичній та соціальній допомозі, санаторно-курортному лікуванні, забезпеченні їх технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення на підставі медичних показань і протипоказань, а також з урахуванням соціальних критеріїв;
– ступеню стійкого обмеження життєдіяльності хворих для направлення їх у стаціонарні відділення центрів соціального обслуговування;
– медичних показань на право одержання інвалідами спеціального автотранспорту і протипоказань до керування ним;
– складання та корекція індивідуальних програм реабілітації інвалідів, в яких визначаються види реабілітаційних заходів та строки їх виконання, контроль і оцінка ефективності їх виконання;
– проведення серед населення роз’яснювальної роботи з питань медико-соціальної експертизи;
– здійснення заходів щодо профілактики інвалідності.
Медико-соціальна експертиза є службою, що пов`язує, з одного боку, медичні заклади, з другого – соціальні служби, працівники медико-соціальних експертних комісій проводять не тільки огляди людей зі стійкою втратою працездатності, а й забезпечують активну співпрацю з лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів, реабілітаційними установами, соціальними службами, громадськими організаціями інвалідів з питань поліпшення реабілітаційної допомоги особам з обмеженими фізичними можливостями шляхом проведення виїзних нарад, семінарів, «круглих столів» і т.ін. Центр співпрацює з Українським Державним НДІ медико-соціальних проблем інвалідності (м. Дніпропетровськ) та НДІРІ (м. Вінниця).
В даний час по експертному обслуговуванню населення в області працює 17 МСЕК. З них 8 міжрайонних, 5 спеціалізованих (кардіологічна, офтальмологічна, травматологічна, психіатрична, фтизіопульмонологічна), 2 обласних та 2 міських в яких працює 71 лікар, 17 середніх медичних працівники та 17 медичних реєстраторів.
Центр обслуговує доросле населення –1 538 331, з них жителів працездатного віку – 1 255 661 чол. За рік Вінницьким обласним Центром медико-соціальної експертизи оглядається приблизно 28 тис. хворих та осіб з інвалідністю.
Комісії МСЕ проводять свою роботу за таким територіальним принципом: Обласна МСЕК№1, обласна МСЕК №2 та спеціалізовані МСЕК – обслуговують хворих всієї області; Вінницька міська МСЕК №1- обслуговує Ленінський район м. Вінниці, Немирівський та Тиврівський райони; Вінницька міська МСЕК №2 – обслуговує Староміський та Замостянський райони м. Вінниці та Липовецький район; Вінницька міжрайонна МСЕК – Вінницький, Літинський та Хмільницький райони; Бершадська міжрайонна МСЕК – Бершадський, Тростянецький, Чечельницький райони та м. Ладижин; Гайсинська міжрайонна МСЕК – Гайсинський, Іллінецький, Теплицький райони; Жмеринська міжрайонна МСЕК – Барський, Жмеринський та Шаргородський райони; Козятинська міжрайонна МСЕК – обслуговує Калинівський, Козятинський, Оратівський та Погребищенський райони; Могилів-Подільська міжрайонна МСЕК – Могилів-Подільський, Мур-Куриловецький та Чернівецький райони; Томашпільська міжрайонна МСЕК – Томашпільський та Ямпільський райони; Тульчинська міжрайонна МСЕК – Крижопільський, Піщанський та Тульчинський райони.
За останні роки значно покращилась матеріально-технічна база установи, втілюються новітні інноваційні технології з медико-соціальної експертизи та забезпечення роботи служби. Площа приміщень, в яких розміщені МСЕК, відповідають Типовому Положенню про обласну та міжрайонні медико – соціальні експертні комісії. Приміщення відповідають санітарно – гігієнічним нормам. Всі 17 комісій області забезпечені комп’ютерною технікою (комп’ютер з доступом до мережі Інтернет, принтер, копіювальна техніка), міжміським телефонним зв’язком.
Всі 17 комісій області забезпечені автотранспортом для виїзної роботи. Транспорт забезпечений паливно – мастильними матеріалами в достатній кількості для здійснення регулярних планових виїздів в райони. В наявності для обслуговування виїзних засідань в Центрі є 11 автомобілів. Технічний стан автомобілів підтримується на належному рівні, відповідно до вимог безпеки руху і експлуатації автотранспорту за рахунок коштів, які формуються в кошторисі бюджетного розпису.
В цілому, ОЦ МСЕ забезпечений інвентарем та обладнанням. На всіх комісіях МСЕ наявні діючі законодавчі акти, нормативні документи, спеціалізована література по МСЕ.
На базі Вінницького обласного Центру медико-соціальної експертизи розроблена та з 2005 року впроваджена і успішно застосовується статистична комп’ютерна програма, яка містить уніфіковану базу даних інвалідів по області. Згідно цієї програми на кожного інваліда заповнюється статистичний талон, що містить всі паспортні, клініко-діагностичні дані, професійну характеристику, а також результати огляду, переогляду та експертне рішення, рекомендовані реабілітаційні заходи. Автоматично формується індивідуальна програма реабілітації з використанням вищевказаних даних та роздруковується в трьох примірниках.
Обласний центр медико-соціальної експертизи приймає участь у всіх заходах, що проводять профільне управління МОЗ України, обласного Департаменту охорони здоров’я та реабілітації. Співробітники обласного центру медико-соціальної експертизи беруть участь у наукових з’їдах, конгресах і конференціях. Протягом останніх років чимала увага приділяється медико-соціальній реабілітації осіб з інвалідністю.